MENU
   РИДОМИЛЬ

 

 

 

 

 

 

   У  верхів’ях  Ікви  серед  гаїв  і  садів  розкинулось  село  Ридомиль – центр  сільської  Ради  Кременецького району  Тернопільської  області . Від  Кременця – райцентру, розташоване  на  віддалі  35  км , від  Тернополя  64  км .

 

 

   Хлібороби  з  діда – прадіда, жителі  села  століттями  порались  на  землі, потом  і  кров’ю  здобуваючи шматок  черствого  хліба . І  досі  час  від  час  ридомильська  земля  дарує  людям  знаряддя  праці  предків: кам’яні  сокири, поржавілі  серпи, скребки, зернотертки. Це  свідчить  про  те,  що  землеробство  було основним  заняттям  населення. Ліси, які  переважно  вкривали  територію, були  спалені  першими  поселенцями  і  використані, як  добриво.Будь – яких  письмових  джерел  про  походження  назви  села  до  наших  днів  не  дійшло. Але  в  народі і  до  нині  ходять  різні  легенди.  В  одній  із  них  розповідається , що  першим  поселенцем  Ридомля  був  Ринда  Залужний, який, рятуючись  від  татар, втік  на  багна, у  лозину, куди  не  проникнути  завойовникам. Тут, де  тепер  криниця  Залужниця, він  і  жив. Це  було  за  кілька  миль  від  його  спустошеного  рідного  села. Від  сполучення  слів  Ринда  і  „ миль ”  і  виникла  назва  поселення  Ридомиль .В  іншій  легенді  розповідається, що  на захід  від  теперішнього  Ридомля  було  поселення  Михнин, яке  в  XIII  ст.  коли  орди  Батия, просуваючись  з  Кременця  на  захід, його  спалили, а  жителів, які хоробро  оборонялися, стратили. Ті, кому  вдалося  врятуватись, оселилися  на  новому  місці, але  довго ще  оплакували  своїх  рідних. Від  слова  „ ридати ”  і  пішла  назва  села.

 

 

 

 

   Як  відгомін  тих  подій,  досі  одна  з  частин  села  ( північно – західна ) називається  Батівкою, а  західна околиця – Михнин. Згадані  легенди, можливо, і  не  мають  реальної  основи, проте  і  до  наших  днів  доносяться  у  формі народних  переказів  згадки  про  людські  страждання, що  їх  чинили  татарські  орди. Вперше  про  Ридомиль  згадується  в  історичних  документах  першої  половини  XV  ст.  як  про  власність  Івана  Мукосієвича, даровану  йому  литовським  князем  Свидригайлом. У  жалуваній  грамоті  від  30  березня  1430 р.  писалося: „ Видев  и  знаменав  службу  нам  верную, и  никогда  не  упущенную нашего  слуги, пана  Ивана  Мукосеева, мы  подумав  с  нашими  князи  и  с  паны и с  нашою  верною радою дали  есьмо  и  записали  села  на  има: …, а  в  Кременецком  повете: Борщовка, Ридомь, Устье Велика, Ожоговица, зо все, что  к  тым селам  с  века  з  давна  слушало  и тыси рази  слушает, ничего на нас не выменяя, и с приселки, и с нивами, и с дубровами, и з бортными землями, и с гаи, и с пасеками… и дали есмотому предписанному  пану Ивану  Мукосеевичу  верхуменованые  места  вечно  и  непорушно, ему  и  его  детям,  и  его  внучатам, и  его  ближним ”.У наступні століття Ридомиль багато разів переходив від одного власника до іншого . В 1545р він згадується в описі Кременецького замку, як маєток Семена Цати: „и в числе городень коего значится городня Симена Цаты с имений его Рыдомля и Борщовки ”.

 

 

          В ХVІІ ст. село належало княгині Беаті Соломарецькій, яка подарувала його магнатам Чаторийським.

 

 

 Згодом воно перейшло у володіння князів Ржишевських, у власності яких було аж до Жовтневої соціалістичної революції. Селяни Ридомля вели боротьбу проти нападів татарських орд, іноземних загарбників. Ще в ХV ст. для  захисту від татар вони спорудили оборонний замок. Через два століття  на  цьому місці князь Чарторийський звів новий мурований замок. Під час визвольної війни українського народу проти польської шляхти  1648 – 1654 р.  він  послужив  селянам, як фортеця. Згодом  втратив  своє  оборонне  значення  і  прийшов  в  запустіння .

 

 

         Тяжким  було  життя ридомильських  селян. Не  принесло  їм  щастя  і  скасування  кріпосного  права. Одержавши  волю, селяни  позбулися  кращих   наділів, які  перейшли  у  власність  поміщика, підпали  ще в більшу  кабалу  до  нього. Селяни  довгі  роки  вели  тяжбу  з  поміщиком  за  власність  на  деякі  угіддя. Але  опір  з  поміщиком  бажаних  наслідків  не  приніс.   Злидні  і  темрява  були  одвічним  супутником  селян. Лише 1869 р. тут відкрилась церковно – парафіяльна школа, яку  в  кінці  80 – х  років  перетворено  на  міністерську  з  трирічним  строком  навчання. Школу  відвідувало  два – три  десятка  хлопців. Великого  значення  для  піднесення  освіти  вона  не  мала, основна маса  населення  як  була, так  і  залишилась  неписьменною.

 

 

         

Продовження ;Наступна сторінка